- право здавати свою земельну частку та майновий пай в оренду ефективним господарям;
- можливість державним органам здійснювати реальне управління і контроль за процесом роздержавлення та перерозподілом земель.
Орендні відносини забезпечують власників земельних часток в разі банкрутства існуючого господарства від позбавлення власності на землю через заборгованість чи заставу. Новоутворені на приватній основі господарства можуть одержувати землю також у колективну власність чи у власність юридичних осіб тільки в межах своєї сумарної земельної частки за заявами власників сертифікатів. Землі пенсіонерів, працівників соціальної сфери, інших галузей сільського господарства використовуються товаровиробниками на орендних відносинах, включаючи оренду з правом викупу. На 1 січня 1997 року відповідно до проектів роздержавлення та приватизації видано майже 150 тисяч сертифікатів обласного зразка на 87 відсотків усіх земель, що підлягають приватизації.
Становлення малого підприємництва має специфіку не лише в галузевому, але й
в регіональному (територіальному) розрізі. Характеризуючи розвиток малого
підприємництва в регіональному аспекті, слід зазначити, що Україна являє
собою сукупність дуже неоднорідних територій, кожна із яких має неповторний
профіль, притаманні тільки їй властивості. Розвинутими в індустріальному
відношенні областями є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська.
Області, де переважає сільське господарство, - Вінницька, Житомирська,
Кіровоградська, Полтавська, Черкаська. Є також області, де врівноважені
сільське господарство та індустрія, - Одеська, Київська, Харківська.
Рівень розвитку малого підприємництва в областях України також неоднаковий.
Однією з причин труднощів та структурних збочень у недержавному секторі є
відсутність системи територіального управління та територіальної політики
щодо розвитку підприємницької діяльності.
Цей висновок можна підкріпити аналізом стану малого підприємництва в
Україні з урахуванням регіонального аспекту.
Проаналізуємо кількість діючих малих підприємств у розрахунку на 1000
чоловік. У середньому по Україні цей показник дорівнює 1,46. Стосовно
зареєстрованих малих підприємств цей чинник вищий, майже в три рази - 4,6
(мал. 2.7). В регіональному аспекті цей показник має великі розбіжності.
Так, набагато вищий показник, ніж у середньому по країні, у
Дніпропетровській та Харківській областях (2,22 і 2,19 відповідно), в місті
Києві (2,6), Автономній Республіці Крим (2,0). Разом з тим у таких областях
як Чернігівська, Вінницька, Житомирська він нижче від середнього більш як у
два рази (0,61; 0,63; 0,72 відповідно). Значно нижче показники у
Тернопільській (0,80), Кіровоградській (0,81), Херсонській (0,82) та
Закарпатській (0,83) областях.
Досить широкий діапазон коливання і показника продуктивності праці
(відношення виручки від реалізації до середньооблікової чисельності
робітників). Низькі показники продуктивності праці зокрема у Львівській,
Івано-Франківській, Закарпатській та Тернопільській областях.
Аналіз свідчить, що розвиток малого підприємництва залежить від багатьох фактів, серед яких найважливішу роль відіграють регіональні (територіальні) умови. До них слід віднести: економічний потенціал, наявність ресурсів, господарську структуру, підготовку кадрів, ставлення місцевих органів влади та населення до підприємництва, стан ринкової інфраструктури, інформаційне забезпечення, традиції та психологію населення даного регіону тощо. Ці та інші фактори повинні враховуватись при розробці та впровадженні системи регіонального управління, здійсненні ефективної територіальної політики щодо розвитку малого підприємництва, що сприятиме формуванню підприємницьких структур та подоланню економічної кризи.
. ФІНАНСОВІ РЕСУРСИ МАЛОГО БІЗНЕСУ УКРАЇНИ
Подальший динамічний розвиток малого бізнесу значно сприяє
загальноекономічному зростанню. Однак його активність стримується
фінансовими бар’єрами. Основним джерелом інвестицій поки що залишаються
власні фінансові ресурси суб’єктів малого бізнесу та сімейні позики.
Банківські кредити використовуються обмежено через великі процентні ставки
та відсутність гарантій для банків (у вигляді застав або високоліквідних
активів).
У країнах з ринковою економікою фінанси є головним економічним інструментом
втручання в процеси розширеного відтворення, розподілу і перерозподілу
сукупного суспільного продукту. Вони є специфічною формою руху виробничих
відносин, підсистемою економічного базису. Фінанси як система економічних
відносин об’єктивно поділяються на дві сфери: державні фінанси і фінанси
підприємств (підприємницьких структур).
Фінанси підприємницьких структур виступають складовою економічних відносин
і пов’язані з формуванням, розподілом та використанням грошових доходів і
фондів. Вони тісно корелюють з державними фінансами: чим вища
продуктивність праці, тим більші розміри продукту, що виробляється фірмою,
тим більшу його частину можна вилучити до державної скарбниці. Отже, чим
більший обсяг прибутку, тим більш значну його частину можна спрямувати до
бюджету й на розширення виробництва, тим вищою буде ефективність
виробництва і врешті-решт маса самого прибутку.
Фінанси суб’єктів малого бізнесу мають важливе значення для формування
фінансів держави. Виникають різноманітні прямі та зворотні зв’язки між
макрорівнем та чисельними мікрорівнями фінансів господарських одиниць.
Суб’єкти малого підприємництва сплачують державі та місцевим органам влади
податки, у свою чергу, держава надає їм прямі та непрямі субсидії, здійснює
непрямі заходи, що сприяють розвитку підприємництва.
В структурі фінансових взаємозв’язків ринкового господарства фінанси
підприємницьких структур, зокрема малого підприємництва, відіграють важливу
роль, тому що вони обслуговують головну ланку суспільного виробництва, де
створюються матеріальні та нематеріальні блага і формується визначальна
маса фінансових ресурсів країни. Їм властиві, з одного боку, риси, що
характеризують економічну природу фінансів у цілому, а з іншого -
особливості, які зумовлені функціонуванням фінансів у підприємницьких
структурах.
Незважаючи на відмінності у видах діяльності, фінанси суб’єктів малого
бізнесу мають однакові принципи організації, до яких відносяться:
- жорстка централізація фінансових ресурсів, що забезпечує швидку
маневреність ними, їх концентрацію на головних напрямах підприємницької
діяльності;
- фінансове планування, що визначає на перспективу всі надходження грошових
коштів суб’єктів господарювання та основні напрями їх використання;
- формування фінансових резервів, що забезпечують сталу (стійку) роботу в
умовах можливих коливань ринкової кон’юнктури;
- безумовне використання фінансових зобов’язань перед партнерами.
Початкове формування ресурсів малого бізнесу відбувається під час
заснування підприємств, коли утворюється статутний фонд. Його джерелами
залежно від організаційно-правових форм господарювання є: пайові внески,
акціонерний капітал, надходження від асоціацій. Статутний фонд характеризує
обсяг грошових коштів (основних і оборотних), інвестованих у процес
виробництва, де функціонують основні і оборотні фонди.
У 1994 році вартість основних виробничих фондів малих підприємств становила
14826,9 млрд.крб., або 5,8% від загальної вартості виробничих основних
засобів, в той час, коли у 1993 році цей показник досягав лише 2,2%.
Вартість оборотних коштів у запасах товарно-матеріальних цінностей у 1994
році становила 34547,5 млрд.крб., тобто 4,2% від загальної вартості
оборотних коштів (табл. 2.6). У 1995 році вартість всіх основних фондів
малих підприємств досягла 106016,6 млрд.крб., у тому числі виробничих
основних фондів - 70640,5 млрд.крб. Оборотні кошти в запасах товарно-
матеріальних цінностей на кінець 1995 року становили 144375,5 млрд.крб.
Ринкові відносини вимагають від суб’єктів малого бізнесу грамотної оцінки
фінансового стану свого підприємства, фінансової ситуації у народному
господарстві країни в цілому. Інакше вони не зможуть прийняти правильні
управлінські рішення в цій сфері і їхні шанси на успіх у конкурентній
ринковій боротьбі залишатимуться мінімальними.
Неймовірно важкий тягар оподаткування, обмеженість або повна відсутність
матеріально-фінансових та кредитних ресурсів спонукає багатьох суб’єктів
малого підприємництва збочити у тіньову економіку. На нашу думку, суб’єкти
малого підприємництва умовно можна поділити на дві групи: ті, що зайняті у
формальному державному та недержавному секторі, а також - у неформальному
секторі. До першої групи слід відносити діючі суб’єкти підприємницької
діяльності, які:
- здійснюють офіційно зареєстровані види діяльності;
- сплачують відповідні податки;
- звітують в органах статистики.
До неформального сектора або тіньової економіки слід відносити суб’єкти
малого підприємництва, які:
- зареєстровані, але не сплачують податки і не звітують в органах державної
статистки;
- не пройшли відповідну державну реєстрацію;
- здійснюють незареєстровану та заборонену чинним законодавством економічну
діяльність, або ведуть її без спеціального дозволу (ліцензії) на відповідні
види діяльності.
За способом здійснення неформальної діяльності та отримання доходів слід
виділити такі категорії:
- індивідуально зайняті;
- працівники та власники малих незареєстрованих виробничих одиниць;
- офіційно не оформлені працівники у зареєстрованих організаціях;
- діяльність підприємств формального сектора, яка не враховується та не
оподатковується, але дає їхнім працівникам невраховані доходи;
- неврахована діяльність працівників формального сектора, яка здійснюється
на робочому місці тощо.
Серед працівників, зайнятих у неформальному секторі, є такі, котрі зайняті
тільки у неформальному секторі, а також, такі, хто зайнятий як у
неформальному, так і у формальному секторах. Тобто, неформальний сектор
(тіньову економіку) умовно можна поділити на дві частини: тіньова економіка
у “класичній” формі (діяльність незареєстрованих суб’єктів підприємництва,
здійснення протизаконної діяльності тощо) і “напівформальний” сектор
(діяльність зареєстрованих суб’єктів, яка не враховується, не
оподатковується тощо).
Слід також зазначити, що неформальний сектор малого підприємництва (як і
всієї економіки), не можна вважати феноменом ринкової економіки. Він
існував і раніше і був представлений репетиторами, будівельниками-
“шабашниками”, кравцями, домопрацівниками, перекупниками (які іменувалися
“спекулянтами”) тощо, існувала і тіньова економіка. Проте останніми роками
склад, обсяги, характер неформального сектора різко змінилися. Насамперед,
чисельність зайнятих у цьому секторі в багато разів збільшилася, різко
зросла питома вага торгівлі, з’явилися істотно нові для нас явища - вулична
торгівля, “човникарі”, розширилися масштаби “класичної тіньової економіки”.
Неформальний сектор став фактично самостійним сегментом ринкової економіки.
Крім того, значна частина людей поєднує роботу у формальному та
неформальному секторах.
